Лемки та бойки сходу України

Історії українців, які вдруге втратили рідну землю

Фото: Історична Правда/Депортація українців із села Новосільців (Сяноцький повіт Польщі) до СРСР. Березень 1946 року

Ці чотири родини з Донеччини та Луганщини вже вдруге втрачають рідну землю й рідні домівки. Вони — нащадки лемків та бойків. Їхніх батьків депортували із земель, де вони народилися і жили, на інші території тодішньої України. Це сталося майже 80 років тому.

З початком війни росії проти України лемки та бойки знову змушені шукати інші домівки та прихисток по всій Україні.

Примусове виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини тривало з 1944 по 1951 роки. Тоді комуністичне керівництво СРСР, з його тотальним порушенням прав людей, широко використовувало депортацію з каральною чи політичною метою.Так, визначаючи свої західні кордони після підписання з нацистською Німеччиною пакту Молотова-Ріббентропа, СРСР не брав до уваги етнічну складову населення, яке мешкало у прикордонні.9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про “взаємний обмін населенням” — примусово виселяли українців із Польщі, а поляків з України.

За даними Українського інституту національної пам'яті — понад 700 тисяч українців вимушені були покинути свої домівки. Переселення відбувалося у кілька етапів — перший почався у 1944 році і тривав до 1946, у 1947 році була акція “Вісла” — польський комуністичний режим депортував українців під приводом ліквідації формувань Української повстанської армії у Закерзонні — насправді ж просто депортували українців, спалюючи їхні домівки та церкви, далі була демаркація кордонів між Польщею і СРСР і переселення — у 1948 році, у 1951 році примусово переселили останніх українців з польських земель.

Фото: Організація оборони Лемківщини

Перший ешелон з переселенцями вирушив із села Стрільці Грубешівського повіту у грудні 1944 року. Він складався з 28 вагонів, у яких виїздили 290 людей — власники 78 господарств. Потяг рушив зі станції Володимир-Волинський з призначенням на станцію Ново-Хортиця Запорізької області.Умови переїзду були жахливими — від дому до залізниці людей супроводжував військовий конвой. До відправлення поїзду люди жили на залізничних станціях просто неба без належних санітарних умов, харчування і меддопомоги. Очікувати поки сформуються ешелони доводилося від кількох тижнів до кількох місяців. Депортованих перевозили переважно у товарних потягах, часом в одному вагоні з худобою. Не всі виживали в таких поїздках. А дорога до місця переселення могла затягнутися на місяць.

Початковий етап переселення був відносно добровільним. Люди самі зголошувалися виїжджати. Одні через те, що піддавалися на пропаганду про щасливе радянське життя, а інші, втікаючи від польських погромів або від утисків за національною та релігійною ознаками.Вивозячи людей до інших міст і сіл, влада обіцяла їм умови життя, не гірші за попередні, однак на ділі депортованих селили разом з тими родинами, до яких підселяли. Вони мали пристосовуватися до геть нових умов життя у степах, до іншого клімату, їм було складно утримувати свої родини через нестачу роботи. Та попри все вони намагалися берегти традиції свого народу.

Історія, яка повторилася через 80 років

Луганщина та Донеччина — дві із 17 областей України, куди переселили українців з Польщі.
З початком війни росії проти України створені росією терористичні “лнр” та “днр” завдали шаленої шкоди лемківській та бойківській культурі на Донбасі. Найбільше постраждали лемки Луганщини, які жили у Переможному Лутугинського району.
А з початком повномасштабної війни росії проти України, яка розпочалась у лютому 2022-го, частина земель, де жили нащадки лемків та бойків, опинилась в окупації, інша — під суцільними обстрілами. Нащадки колись депортованих українців вдруге залишились без власних будинків і рідної землі.

Родина Надії Біловол

детальніше

Родина Віктора Стафиняка

детальніше

Родина Андрія Тимчака

детальніше

Родина Надії Тутової

детальніше

Депортовані українці втратили більшість майна, особливо нерухомого, адже в Українській РСР держава відшкодовувала лише втрачене житло і зерно.
Депортацію проводили силами управлінців та місцевих польських селян, Війська Польського та підрозділів НКВС. Організатори та виконавці використовували різні методи впливу — від вмовлянь і психологічного тиску (через пропагандистську агітацію, шантаж, залякування) до залучення війська.
Внаслідок переселень і депортацій у 1944–1951 роках рідних домівок було позбавлено близько 750 тисяч українців.

Надія Біловол з Верхньокам’янського на Донеччині. Нині вона живе у Дніпрі, бо її рідне селище зараз на лінії вогню. Її будинок пошкоджений, школа, де вона працювала, теж. Вцілілою лишилась лиш капличка Пресвятої Богородиці, яку звели бойки Верхньокам’янського до 65-ї річниці їхнього переселення з Ліскуватого, вона оберігала їхнє село.

Нащадок лемків Віктор Стафиняк родом з Переможного, що на Луганщині. Туди у 1945 році примусово виселили його предків. Хоч сімʼя почала з нуля будувати своє життя вже на сході України, та намагалася берегти традиції, культуру і навіть говірку лемків. У 2014 році вже Віктору зі своєю родиною довелося тікати з рідного дому. Росіяни обстрілювали селище, катували Віктора в полоні за допомогу українським воїнам і порадили покинути рідний дім, якщо хоче жити.

Андрій Тимчак — нащадок лемків. Його батьків примусово депортували з Ліскуватого. Мама і тато Андрія тоді були зовсім дітьми і не знайомі одне з одним. Прихистком для предків Андрія стало село Званівка на Донеччині. Тут Андрій вже зі своєю родиною зберігав традиції лемків. Та повномасштабна війна змусила кинути рідний край. Нині Андрій боронить Україну, а дружина і діти перебралися до Івано-Франківська. Їхній будинок і “ЛЕМКО-центр”у Званівці росіяни знищили прицільно.

Батьків Надії Тутової депортували з Ліскуватого, що на західній Бойківщині, на схід України — до села Роздолівка Бахмутського району. Це сталося у 1951. На Донеччині родина почала заново будувати своє життя, завжди згадували рідний дім. Надія переїхала до Бахмута, а з початком повномасштабної війни змушена була тікати з рідної домівки з найнеобхіднішим, як колись батьки.

Вигнанці в кількох поколіннях

Як пережили лемки та бойки Донбасу подвійну втрату дому Нащадок бойків, виселених на Донбас, повторює долю своїх пращурів“Мова, традиції та історія”. Ольга Канцір про депортацію бойків, історію своєї родини та вплив війни Острівець Галичини на Донбасі: як жили нащадки лемків та бойків у Бахмутському районі